Большевицька навала. Німці на Україні.
Поворот Центральної Ради
25-го січня (ст. ст.) коло 10 год. ранку, маневруючи на вулицях, щоб не попасти під кулі, йшов я на засідання Центральної Ради. Внесена була негайна інтерпеляція до нового правительства, щоб воно висвітлило загальну ситуацію на військовому фронті. Після довшого відшукування з’явився нарешті сам прем’єр В. Голубович і перед зібраними членами Ради з’ясовував загальне стратегічне наше положення. Заявив, що безпосередньої небезпеки для Києва з боку большевиків нема.
Голова Центральної Ради М. Грушевський після того звернувся до мене з проханням, щоб я зібрав негайно членів комісії для розгляду законопроектів та поставив на її обміркування в спішному порядку проект закону про восьмигодинний робочий день і участь робітництва в керуванні промисловими підприємствами. Не довіряв я інформаціям, що їх подав був Голубович, і тому запропонував зі свого боку М. Грушевському, щоб цей законопроект внесено просто на пленум Малої Ради, бо інакше, мовляв, невідомо, чи встигнемо ми розглянути його в комісії ще перед тим, як Рада змушена буде розійтись. М. Грушевський настоював, однак, на тому, щоб той законопроект розглянула комісія; так, на його думку, справа з затвердженням закону пішла б скоріше. Він просив при тому, щоб комісія розглянула законопроект якомога швидше. Думаю, що він у той час знав уже точно, як стоять наші справи на фронті.
Довелось зібрати членів комісії й зайнятись розглядом важного законопроекту під звуки вибухів большевицьких шрапнелів. Зібрались у боковій кімнаті, якої вікна обернені були в ту сторону, звідки бомбардували нас большевики. Порадив членам комісії не сідати проти вікон, а сісти у простінках між вікнами ближче до стін. В таких оригінальних умовах відбувалась тоді наша законодавча творчість. І незважаючи на все це, члени комісії, попритулювавшись до стін, завзято дебатували над кожним параграфом, окремими формульовками і навіть окремими словами. Праця наша йшла дуже поволі. Стурбований Голова Центральної Ради кілька разів забігав до нашої кімнати, інформувався про хід роботи комісії і просив нас приспішити. Давали нам термін годину, півгодини, але ми дебатували без кінця. Нарешті знервований М. Грушевський запитав, скільки часу ми ще будемо розглядати той законопроект. На це я відповів йому, що коли й далі йтиме так праця, то ми кінчимо свою роботу за якісь 7–8 годин, бо я не маю змоги примусити членів комісії прикоротити своє красномовство. М. Грушевський аж затрусився при тих моїх словах, бо справді таки наше поступoвання набирало вже характеру якогось знущання з людей та й з самих себе. Підвищеним тоном Голова Ради заговорив: «Це неможливо, пане товаришу… як же… це рішучe неможливо… бо ми мусимо негайно ствердити закон… стоїмо перед небезпекою». Він нервовими бистрими кроками вийшов із нашої кімнати. У нас настала мовчанка; ніхто не забирав слова. За хвильку появився знов у нас у кімнаті секретар Ради і заявив, щоб ми передали законопроект на розгляд пленуму Малої Ради, не кінчаючи його розгляд у нашій комісії.
Коли прийшли ми в малу залу засідання Ради, то побачив я, що майже всі присутні члени Ради стоять на ногах одягнені і з шапками в руках. Без дебатів ухвалено той закон про права й привілеї робітництва. На жаль, це вже було
. Члени Ради швидко зникли з будинку. Не знаю, чи багато з них знало в той момент, що другого дня ми вже не зійдемося тут. Я ще й досі не розумію, що, власне, було причиною того, що В. Голубович в імені свого правительства-ефемериди подавав того дня на засіданні Малої Ради явно неправдиві інформації про військовий стан. Чого було тут більше – чи непоінформованостi, чи наївностi, чи чванькуватої глупоти – трудно сказати. Може, зрештою, він і навмисне нас дурив, маючи якісь свої «державної ваги» міркування чи невідомі нам цілі.
Полагодивши з секретарем Ради деякі справи нашої комісії, я також збирався йти додому. Однак здійснити це було дуже тяжко. Большевицька артилерія вже добре пристрілялась і засипала район Центральної Ради шрапнелями; звідкись летіли вгорі кулі й співали пісні смертi. Став коло вихідних дверей будинку Ради й дивився якийсь час на те, що видно було звідти. Уже був вечір і надворі темніло. Зліва високо підносився чорний дим і червоніло за університетом зарево пожару: то горів будинок Грушевського на Паньківській вулиці. На вулицях ні живої душі; все як вимерло. В університет вдарив один гарматний стріл, а за ним слідом другий. Десь близько, мабуть, на площі перед оперним театром, чути вибухи. Над будинком Ради без перерви виють большевицькі шрапнелі. Якраз проти будинку Ради стоїть великий будинок, де містився раніше жіночий пансіон Левашової, а тепер урядував Військовий Генеральний Комітет; часто туди вціляла большевицька артилерія, і кожен раз, коли гарматний стріл пробивав стріху й вибухав на піддашші, залізна стріха здіймалась великим пухирем, а потім знов спадала. Вирватись із будинку Ради ніяк не можна було; довелось там сидіти й чекати. У вестибюлі походжав М. Порш. Він не мав тепер уже вигляду іменинника, але добре володів собою. Підійшов до нього й кажу: «Голубович, очевидно, занадто оптимістично оцінює ситуацію. Щось нібито не виглядає так, як він інформував». На це М. Порш почав говорити, що взагалі серед військових керiвників нема тямущої людини; що вони не прийняли якогось стратегічного плану, який запропонував був їм сам Порш, і через це, мовляв, дали большевикам у руки багато козирів і т. д. Додав, що в кожнім разі, оскільки він поінформований, ситуація не є безнадійною.
Коли стрілянина трохи стихла, став я пробиратись додому. Проходив коло дому Грушевського, який ще горів усередині. Гурт людей коло дому позирав на пожежу; оповідали, як будинок запалили гарматні стріли. Далі трохи стояла родина С. Драгоманова. Балакаючи з ним, пройшли ми дорогу Паньківської й Маріїнсько-Благовіщенської і тут спинились. Раптом над нашими головами засвистали кулеметні кулі й з дерев посипались збиті вітки. Пригнувшись до землі, С. Драгоманов побіг додому, а я попід стіною також посувався в напрямі до Жилянської. Лишалось мені до дому якихось півкварталу, але небезпечно було далі йти, бо знов большевики почали гатити з гармат; видно, стріляли по управлінню Військового Начальника, бо скоро й тут знялась пожежа. Рішив, однак, іти далі й повернув на Жилянську. Було якесь дуже неприємне почуття, що от-от щось тобі лясне у потилицю. Війкнуло над головою і в палісаднику кілька кроків передо мною вибухло. Оглушило й закидало мерзлою землею. Потім знов війкнуло й на моїх очах ударило в дерев’яний будинок. Спинився й момент чекав, що вибухне. Нема. Кроків 20–30 пробіг і був коло дверей свого будинку, але двері замкнені. Чекав поки відчинять двері, притулившись за виступом стіни, а вздовж вулиці все війкали й вибухали шрапнелі.
Усе населення нашого будинку згромадилось у сутеринах дому. Зайшов і я туди відвідати своїх. Народу повно і вже мітингують; одні лають Центральну Раду; другі остерігають перед большевиками; дехто обороняє Раду. Гамір… духота… безладдя. Пішов знову нагору до свого помешкання. Із того, що вже бачив у місті, пересвідчився, що в Києві будинки ставили добре і що стіни цегляних будинків доволі добре витримують бомбардування легкої артилерії; отже, й дома можна доволі безпечно сидіти; але не радив іншим вертати із сутеренів, бо вони там почували себе, без сумніву, більш безпечно, ніж нагорі. В цілому помешканні не було нікого, окрім моєї тещі й мене. Мовчки вона поралась коло чогось у кухні, а я сів у своїй кімнаті. Взяв з полиці книжку Оляра й став перечитувати окремі місця, відновляючи в пам’яті деякі моменти із історії великої французької революції. Чую з кухні голос: «Николай Михайлович, хотите чаю?» Так це було просто запитано, що й я так само буденно відповів: «Отчего ж? – выпью». І ми пили чай, а з вікна видно було, як догоряв дім Грушевського, і чути було, як по стіні нашого дому, нібито горохом хто кидав, сипались шрапнелеві кулі. Від тещі довідався, що наш будинок є під доглядом сусідніх большевиків, які знають, що тут живе член Центральної Ради та український артист Саксаганський. Ще вдень приходили вони перевіряти, чи нема в домі кулемета і чи не стріляють з вікон, так що домовий комітет мусів навіть запечатати вікна в цілому домі, щоби уникнути неприємностей. Питаю: «А Вы, Н. Н., не боитесь сидеть тут наверху?» – «Чего мне бояться, – відповідає. – Мало вже мне осталось жить… да и терять мне мало что осталось!» Дійсно, страчено, очевидно, вже все те, що було раніше основою добробуту, бо ж революція в першу чергу звернена була проти поміщиків, і їхні землі, ліси, левади й будинки були вже не їхні. Соціaльна боротьба велася вже давно, але раніше переможцями були поміщики; тепер же в революції перемогли селяни. Природно й зрозуміло. Але жаль було дивитись на стару людину, що глибоко сама про себе сумувала й нікому про те не хвалилась. Знов узявся за Оляра, коли з’явився з «преісподнєй» тесть і, побачивши мене, невдоволено буркав: «В такое время он может спокойно сидеть и читать книжки… идите вниз… иди и ты, Наташа». Ні вона, ні я не пішли, а старий тесть сів коло неї у кухні на якомусь ослончику і так вони двоє старих мовчки сиділи.
А я сидів у себе, слухав гарматні вибухи і думав: це образ минулого; в огні і людській крові йде новий соціaльний лад, . Але муситься якось розв’язати тяжку проблему, щоб справедливі соціaльно-політичні домагання гнічених верств суспільства були задоволені без виявлення звірячої жорстокостi й пролиття людської кровi. Та й не тільки питання соціaльно-політичної натури треба розв’язати способом, гідним людини; національні конфлікти так само. Невже ж ніколи не прийде такий час, коли люди взаємно себе шануватимуть, не будуть взаємно себе різати й нищити та знайдуть шлях мирного полагоджування всіх конфліктів чи то політичного, соціaльного, чи національного характеру?
Пізнім вечором стрілянина трохи стихла. Позбирались усі нагору й почали спати. Я відразу заснув, бо стомився, а до стрілянини вже звик. Уночі збудила мене стривожена жінка. Десь гупали гармати тяжкої артилерії. По відблиску й звуку за допомогою свого пульсу вичислив, що стрілянина йде з гармат, які віддалені щонайменше на яких 5–6 кілометрів. Отже, значить, стріляють з-за Дніпра. В Київ ще не вступили, значить, большевики. Та й Голубович казав же, що ще будуть якийсь час тримати Київ. Заспокоїв стривожених жінку й малого сина і знов здорово заснув з думкою, що ранком довідаюся докладніше, як стоять наші справи на фронті.
Другого дня ранком прийшла з лавки дівчина-служниця й оповістила про несподівану для мене річ: Київ уже зайняли большевики; ні українського війська, ні Центральної Ради в Києві вже нема. Большевики оточують військом цілі квартали й роблять повальні труси в кожному будинку й кожній квартирі. Вже наближаються й до нашого будинку. Як довбешкою по голові вдарила мене ця вістка. Навіть вилаяти в думці мудрих есерівських правителів, що не попередили нас про таку можливість, не було тоді часу, бо треба було думати, як себе рятувати. Коли застукають дома, ясно, буде кінець. Треба кудись тікати з дому. Кинувся витягати цивільне убрання із скрині, бо дотепер ходив у військовому. Поки прилагоджував і переодягався (за роки війни відучився вдягатись у цивільне), сповістили мене, що червоноармійці у нас уже в дворі й на вихідних сходах. Альтернатива: дома – капут; вийду з дому – може, врятуюсь. Рішаю йти. На сходах дійсно сидів якийсь червоноармієць з типово кацапською фізіономією. Озброєний «до зубів»: навхрест кулеметні стрічки, рушниця, револьвер, шабля і в руках дві бомби. Зараз мене мусить спинити. Рішаю з ним заговорити, але про що з ним говорити? Показую на бомби й, удаючи, що дуже боюсь, кажу йому по змозі «по-кацапськи»: «Спрячьте лучше эти самыя бомбы… неровен час – уроните… апасна ведь…» – «Ничяво ни апасна», – відповідає. Його видно, тішить, що такий великий чоловік і боїться, а от він собі держить «бомби» в руках і нічого не боїться… – «Лучше бы спрятать куды…» – стараюсь його упросити, а тим часом, недовірливо поглядаючи на його фізіономію, потроху просовуюсь далі по сходах… «Чяво прятать, то ани без капсулей…», – каже червоноармієць і починає «куражитись» та грати в руках бомбами. Я скоренько скочив далі, ніби злякавшись; хоч знав уже, що раз «без капсулей», то й боятись нема чого, але все продовжував просити його, щоб не жартував, а краще «бомби» кудись сховав. Кажу: «Вы, военные, понимаете, что это там означает «без капсулей», «с капсулями», а нам, штатским, это все единственно… вроде апасна. Спрячьте лучше». Так балакаючи я з дверей і побіг шукати безпечнішого місця для себе.
Прийшов до своїх давніх знайомих проситись, щоб переховали. Кажуть, що нічого проти того не мали би, але у них, мовляв, небезпечно, бо перед тим у них жила дружина С. Петлюри; про це нібито знали сусіди, так що й пані О. Петлюра мусіла від них виїхати. Обіцяли все-таки прийняти, коли нічого не станеться. Пішов розглядатись далі і по дорозі зайшов до київського комерційного училища, де мав бути у своєї дружини Єв. Неронович. Балакаючи з ним, спитав, як же він задивляється на сучасне наше становище в зв’язку з приходом большевиків. Помовчавши трохи, він відповів: «Жахлива річ соціaльна революція. А все-таки большевики й червона армія несуть соціальне визволення трудящому народові. Мусимо до них приєднатись». Коли ми потім разом ішли до міста й зустріли якийсь відділ червоноармійців, то Неронович, указуючи мені на них, казав: «Дивіться, розхристані, голодні, напівбосі й люті як звірі. Але це ж революційна армія; це ж пролетарі й селяни, що роблять соціaльну революцію та топлять у крові неволю й соціaльну неправду». Ми скоро розійшлись в різні сторони.
Червоний жах навис над Києвом. Тисячами розстрілювали старшин. Удень і вночі арештували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали спеціально «вільних козаків» і членів Центральної Ради та членів українського уряду. Чутно було, що розстріляли трьох лівих українських соціaлістів-революціонерів, хоч вони були прихильниками радянської системи; єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок на український Національний Фонд. Знущались з портретів Шевченка й подібно до царських жандармів палили українські книжки і т. д., i т. д.
Добув я собі всякі посвідки й сяк-так переховувався. Зрештою ризикнув навіть вернутись додому. Наш будинок зараз же після того, як я вискочив, трусив сам начальник того бронепотяга, який спалив будинок Грушевського. Нічого не знайшов він небезпечного. Син Саксаганського заявив домовому комітетові, що має зброю. На нього й звернули головну увагу червоноармійці, але коли він показав їм батькову пістолю, мабуть, з ХVІІ століття, то начальник з презирством її відкинув, кажучи, що «такой дряни» вони не беруть. Використовуючи ту обставину, що трус робив сам начальник броньового потяга, наш домовий комітет виставив на дверях великий плакат з написом, що тут, мовляв, трусила сама ота persona grata. Пізніше різні банди, які ходили з власної ініціaтиви трусити по домах, з пошаною читали отой плакат на наших дверях і в дім не заходили.
Незважаючи на страшний терор, ризикнула наша київська соціaл-демократична організація відбути збори, щоб обміркувати своє становище супроти большевицької московської окупації. Небагато зібралось людей на ті збори; відбувались вони в помешканні редакції «Робітничої Газети». По коротких дебатах наше становище цілком вияснилось. Більшість залишилась на старих позиціях, себто не визнавала радянської системи й уважала большевицьку навалу за звичайну мілітарну окупацію України; але невелика меншість висловлювалась за підтримку большевицької влади на Україні. Питання стало так, що треба було розійтись. Це й сталось. Із зборів вийшли Неронович, Єв. Касяненко та їхні жінки; другий Касяненко – Грицько стояв у дверях, мнявся, а потім «невиразно» також вийшов. Ті, що залишились, постановили використовувати всякі легальні (наївно ми тоді припускали, що й такі можуть бути!) і нелегальні можливості для продовження своєї партійної чинності. Однак цих можливостей було дуже мало.
Скоро після того, як большевики зайняли Київ, можна було помітити, що серед них панує настрій непевностi. Почалась метушня на вулицях: везли на залізничну станцію різні речі, в тому числі й меблі та всякі предмети домашнього вжитку. Стало в місті відомо, що наступають німці разом з українцями, а большевики тікають. Йдучи раз вулицею, побачив, що бельгійські війська вантажать коло Червоного Хреста щось на автомобілі і везуть те на залізничну станцію; отже, ясно, що й вони тікають.
Мій приятель П. П. Канівець мав якісь зв’язки з київськими большевиками, з якими колись сидів у тюрмі. Він попередив мене, що знає від своїх знайомих большевиків про те, що, відступаючи з Києва, московські большевики мають намір взяти заложників-українців, щоб на них помститись в разі, коли б українці при повороті переслідували у Києві большевицьких прихильників. Радив мені «Кавун» не лишатись у Києві. Я узнав його раду за розумну й рішив прийняти пропозицію своєї матері та разом з нею виїхати додому. Довелось перебороти чимало труднощів, але мені пощастило-таки це здійснити. Дома просидів спокійно кілька днів. Не взяв я під увагу тоді те, що в разі відступлення большевиків з Києва вони мусять іти на лівий берег Дніпра та можуть попасти і в наше село.
Так воно й сталось. Увечері одного дня, коли я вернувся зі «старого двора», наша служниця, якось загадково усміхаючись (я не казав, чого я сиджу дома), оповістила: «А в нас на голодному кутку вже большевики помістились». Не сподобалась мені ця звістка, але я жартами перевів розмову на іншу тему, аби показати, що я не виявляю нібито особливого інтересу до тієї звістки. Нафти тоді по села було вже дуже мало, так що з ощадностi світилось в одній або в двох покоях, а в інших у разі потреби засвічували свічки. Спати лягали рано, бо все одно робити щось при такому слабому освітленні було трудно. Увечері того ж дня десь коло 9-ї години, почув я із своєї кімнати, що в кухні йде якась розмова з чужими людьми. Ці неждані пізні візитери говорили якимись різкими, грубими голосами й чогось домагались. Потім почув, як перебігла коридором із кухні дівчина; затим бистрими кроками йшла до кухні мати, а за нею, кульгаючи, йшов також поспішно мій батько. На порозі дверей із кухні (три кроки від дверей до моєї кімнати) почалась боротьба: мати й батько, видно, заступили дорогу невідомим людям, що хотіли увірватись у покої, а ті намагались їх усунути й продратись. Чув між ними діалог, із якого зрозумів, що справа йде про мене. Грубий голос кричав: «Знаем, што он здесь… прячете…» А материн голос відповідав: «Да что вы, люди добрые… какой у нас офицер… нету у нас офицера». Оборонятись не було чим, бо жoдної зброї, навіть доброї палиці в мене не було. Єдина можливість урятуватись – вискочити у вікно. Але подвійні рами. Тихенько замкнув двері на гачок. Та це мала перешкода, бо гачок слабенький. Згасив свічку й сіпнув внутрішню оконну раму. Піддалась. Підготовився вискочити, як тільки стануть добиватись до дверей. Напружено прислухався до того, що відбувається в кількох кроках від мене на порозі кухні. Змагання продовжувалось. Потім грубий голос чути було десь далі – значить, батько з матір’ю перемагають. За хвилю цокнула дверима клямка – значить, двері до кухні причинені. Вискочив із свого покою, перебіг кімнатами, одягся й вибіг на веранду, а звідти до саду. Під моїми ногами хрускав лід, що вкривав поверхню снігу. Почув, що десь далі також хрускає – хтось ходить. Ховаючись під деревами, перебіг до альтанки й заховався в кутку між нею й парканом. Над садом злетіла ракета й освітила все, а потім і друга.
Сидів у своїй схованці і думав, що так, як тепер я, почуває себе, мабуть, отой заєць, на якого насідають хорти. А ті сліпі, розлючені люди – хорти, які ось за мною гоняться, думають, що я є їх запеклий ворог, якого треба за всяку ціну спіймати й знищити. Гірко було відчувати всю несправедливість такої думки. Глибокий сум і жаль охоплював душу, коли пригадував собі той час, як з цього самого саду тікав від царської поліції. А може, й серед отих большевиків, що тепер мене переслідують, є колишні царські поліцаї; писали ж у газетах, що большевицький командант Муравйов, який разом з Юр. Коцюбинським вів московську навалу на Київ, був раніше жандармським старшиною.
В саді вже не чутно було хрускоту. Із свого закутка бачив, як у домі освітлювались по черзі вікна одного покою за другим. Значить, роблять ревізію. Прийшли нарешті аж до вихідного коридору, а звідти причинили двері на веранду. Чую грубий голос: «А здесь што?» і потім голос батька: «Это уже балкон, а дальше сад». Потім знов той грубий голос: «Значится, убег… был здесь… знаем…» За якийсь час вийшли з дому, спинились у дворі, запалили сірник і почали рахувати гроші. Чую балакають: «Сколько дал?» – «Мало… яво мать…» – «Идем назад… распро…яво душу мать». І знов бачив я, як ходили по хатах. Тихенько прокрадаючись, підбіг до вікна, щоб подивитись, що то за люди. Побачив батька з лампою в руці, а коло нього якогось розпатланого солдата з револьвером у руці, яким він погрожував батькові. Забравши всі до копійки гроші у батька й матері та ще й деякі цінні речі, обидва бандити-большевики вийшли з дому, лаючись найнепристойнішими словами.
Не хотів я лишатись дома, бо можна було сподіватись, що прийдуть знов бандити по мою душу. Зайшов до одного селянина, добре знайомого. Ціла родина була стривожена; всі були тероризовані, чекаючи якогось нападу з боку непрошених гостей, що з’явились у нашому селі. Не хотів збільшувати їхньої тривоги й рішив іти на другий кінець села, куди бандити, очевидно, не мали б охоти плентатись. Доброї душі людина, сестра того селянина, Параска, взялась провести мене городами до мого бувшого «соратника» під час війни, вже згадуваного раніше Нестора Демидовича.
Його родина вже спала. Параска пішла збудити. Вийшов сам Нестор Демидович і став мене гукати: «Та йдіть у хату, чого там опасаться». Увійшли до хати, питає: «Що воно там таке? Нападєніє яке чи що?» Оповів йому, як було. «Та це пустяки… лягайте спать у нас та й годі». – «Добрі, – кажу, – пустяки, коли мало не кончили мене». – «Та не безпокойтесь… до мене не прийдуть… стели, жінко, отут на лавці». Говорив він усе це таким спокійним тоном і з такою характеристичною для нього дидактичністю, що й мені самому стало здаватись, що все, то були «пустяки». Звернув увагу свого милого господаря на небезпеку для нього, коли б уночі мене тут застукали, але він преспокійно відповідає: «Та це, пане, пустяки… скажу, що ми в одному полку служили, ну, а тепер Ви у мене вроді якби заночували, йдучи додому». «Не повірять, – кажу, – що я солдат». – «Так я скажу, що Ви були у нас у полку старшим писарем, а я состояв при канцелярії… так, значить, ми собі однополчани». Сердечно подякував Парасці за її поміч мені й відвагу і лишився ночувати у хаті «однополчанина».
Другого дня раненько йшли ми з Нестором Демидовичем (я в киреї й великій шапці) до нашого дому «на розвідку». Сконстатували, що в нашому домі розташувався відділ большевицької кавалерії. Займав він половину дому, а в другій містились мої батьки. Ці большевицькі кавалеристи, довідавшись про бандитський напад, запевняли моїх батьків, що то не були справжні большевики, а були, мовляв, грабіжники; казали не турбуватись, бо вони нікого більше в дім не допустять. І дійсно, нікого не пускали, навіть і свого команданта, який до них просився. Рішив і я піти під сторону большевицьких кавалеристів. Переліз через паркан у сад, а потім зайшов до хати й помістився поруч з кавалеристами. Так нібито безпечніше. Так під одною стріхою ми й переночували одну ніч.
Другого дня показались німецькі літаки й кидали бомби десь за селом в сторону Броварів. Наступають, отже, німці. Всі большевики, що були в селі, кинулись урозтіч. Кидали зброю, продавали селянам за безцінь коні, вози, сідла, муніцію та тікали далі пішки, нібито йшли з фронту демобілізовані.
Надвечір уже їх не було в селі й нам усім легше зітхнулось. Треба було вертатись до Києва, але приходили звістки, що під Києвом ще йдуть бої німців з чехо-словацьким військом. Довелось чекати. Вночі я проснувся через якийсь галас у домі. В мою кімнату, голосно балакаючи, ввалився натовп людей; почали розташовуватись на канапі й підлозі; хтось тяг з мене ковдру й домагався, щоб я пустив його на ліжко; по всіх кімнатах гупали чобітьми люди. Були це чехо-словацькі легіонери. Сяк-так унормувались відносини. Стомлені люди поснули мертвим сном.
На ранок наступного дня я чув із своєї кімнати, як приходили до їдальні (у нас помістився, видно, полковий штаб) розвідчики й доносили, що німці є вже на віддалі яких 9–10 кілометрів: ідуть вздовж залізниці на Полтаву й по Чернігівському шосе. Становище чехо-словаків було тяжке, бо їх могли охопити з двох боків, замкнути й усіх винищити. До того ж вони не зустрічали собі підтримки серед населення. Можливо, що це було звичайне відношення чужого населення до уступаючої армії; селяни не хотіли давати добровільно харчів, фуражу, коней, возів і т. д. Насильне відбирання викликало озлоблення. Та треба правду сказати, що поводження чехо-словацького війська з населенням було не тільки що нетактовне, але й просто визиваюче та іноді навіть брутальне. Брали всякі продукти, сіно і т. д. насильно, не даючи навіть жодного поквитування за взяте; при спробі селян противитись насильству вживали зброї. Мені самому довелось рятувати перед багнетом чехо-словацького легіонера свою матір, яка запротестувала, коли гурт легіонерів вломився у наш двір, розбив замок і почав тягати сіно й солому із нашої клуні. Подібне діялось по всьому селу й викликало велике обурення серед селян. Робилась і такі речі, які трудно було навіть оправдати: наприклад, щоб краще (чи скоріше) було ходити з одного двора до другого, потрощили плоти між суміжними ґрунтами селян і ходили з одного до другого двора навпростець городами; або на казани, в яких варилось їжу, викопували ями просто серед двора (так було і в нас) замість того, щоб копати їх на майданах, як це робилось звичайно під час маневрів російської армії.
Загалом становище було тяжке. Розумів я дуже добре, що люди, які стоять перед загрозою смерті, не будуть міндальничати й добиватимуться свого силою, коли їм не даватимуть добровільно. Думаю, що кожен з нас поступав би приблизно так, як поступали тоді чехо-словацькі легіонери. Війна по самій суті своїй є насильство, й під час війни звіряча натура людини показує себе в усій своїй брутальності. А хто означить точно ті межі, де кінчається ворог та починається невтралітет?! Під час війни люди найчастіше поступають за принципом: хто не зі мною, той проти мене. Не можна було сподіватись, що у нас будуть інші відносини, ніж деінде. . Я розумів це все, але дивувався, що військове начальство чехо-словацьких легій крізь пальці дивилось на деякі вчинки своїх вояків (вроді ламання плотів чи копання ям серед дворів), які ні в якій мірі не були викликані інтересами справи, а були лише проявами нерозумної сваволі. А ці вчинки тільки доливали олії до вогню ворожості й озлоблення, які й без того вже панували серед населення завдяки різним насильним реквізиціям.
Наскільки сильно охопили наших селян такі почуття ворожості до чехо-словаків, показує хоч би такий факт. До мене звернулось двоє селян за порадою, чи не покласти зрештою край чехо-словацькому пануванню, виступивши проти них збройно. Казали, що в одному нашому селі можуть організувати курінь піхоти й за одну ніч можуть знищити всіх легіонерів, що є в селі. Я рішуче не радив цього робити. Вказував на те, що чехо-словацьке військо б’ється за свою свободу і що воно змушене добувати собі силою необхідні предмети поживи, коли їм не дають добровільно. На це мені відповідали, що той, хто б’ється за свободу, не може грабувати. Я бачив, що мої поради приймають невдоволено, але настоював на своєму і рішуче відмовився кермувати проектованим повстанським батальйоном. Можливо, що найбільше переконуючим у всій моїй аргументації було те, що я запевнив моїх співбесідників у тому, що перебування чехо-словацьких легіонерів не може тривати довше, ніж два дні. Я трохи помилився в своїх запевненнях, бо вони стали відходити вже другого дня після тієї нашої розмови. Тяжко було їм відступати, бо дороги вже почали розтавати. Автомобілі загрузали, й їх палили. Люди й коні тягли вози, вибиваючись із сил. Але мусіли тягти, бо ворог уже наступав на п’яти. Скільки тих мук, страждання й людської крові приноситься на жертвенник свободи.
Зібрався й рушив я до Києва. Ніякого руху по дорозі; все принишкло. Вже коли їхали по шосе за Броварами, мій погонич показав пужалом поперед себе, а потім раптом спинив коня й трохи ніби стривожено вигукнув: «Он німці їдуть!» Він був за Cвітової війни на німецькому фронті ранений і не міг ще, мабуть, уявити собі, що з німцями можна зустрінутись мирно. Казав йому їхати далі, але він якось нерішучe поганяв коня. Зустрінулись нарешті з п’ятьма стежинками-кавалеристами; думав, що нас зупинять і будуть оглядати. Нічого, навіть оком не повели й проїхали повз нас, ніби коло порожнього місця. За передньою стежею їхала чота, трохи далі ціла сотня, а ще далі зустріли кінний полк, а за ним ішла піхота, їхала артилерія і знов ішла піхота з кулеметами і т. д.
До самого Києва їхали ми, зустрічаючи німецьке військо. Маса того війська сіро-зеленуватим потоком лилось по дорозі із Києва на схід. А серед тієї маси німецького війська виринали окремі фігури українських вершників з національними пов’язками на рукавах та з довгими шликами на шапках. Символ відношення реальних сил двох держав.
Якесь подвійне почуття панувало всередині. З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але з другого боку, була якась непевність; невідомо було, що несуть з собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки.
Що українці не ставились до німців вороже, це було цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як «союзники». Але й неукраїнці та взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла. Довелось мені говорити з одним інтеліґентним чоловіком, який дивним способом об’єднував у собі слов’янофільство з високою пошаною до німців, що переходила просто в германофільство. Цей мій знайомий хоч і хитав докірливо головою за те, що Центральна Рада «закликала німців», але в той же час говорив, що німці – це мур, якого розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму, бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки у них бути не може, бо «кайзеризм» – це суть німецького духу. У них, мовляв, усе твердо, міцно, непохитно й незломно. «Посмотрите, – казав він, – вот едуть повозки немцев… Слышите ? Гудит как!.. Не дребезжит, а гудит! Вот это значит немецкая работа! И заметьте: это после трех лет войны!» Дійсно, армія велика, міцна, дисциплінована. Однак тепер уже знаєм, що не всі пророкування мого знайомого здійснились: і німецька армія не встояла, і в Німеччині республіка.
Приїхав я до Києва 9 березня вже нового стилю, бо ще, мабуть, у дорозі до Києва Мала Рада ухвалила перейти на новий календарний стиль. Коли прийшов до будинку Центральної Ради, представилось мені видовисько таке, як буває після програного бою. У будинку був повний хаос, так його знівечили большевики за короткий час свого перебування у Києві. Навіть не було де зібратись, бо в залах було все поперекидане; всі, хто туди приходив, або стояли на коридорах, або десь притулювались чи то на перекинених скринях, чи на якихсь лавках.
Потроху збирались члени Ради. Видно було, що кожен пережив за цей час чимало біди. Багато з них ще не встигли навіть переодягнутись і прийшли в такому одягу, як були в поході чи десь переховувались: у брудних чоботях, в шинелях, папахах або картузах, неголені й майже нечесані. Скоро все довели до ладу й Центральна Рада продовжила свою чинність знов уже в Києві. Не пригадую собі, щоб ця чинність визначилась якимись особливо видатними подіями, принаймні в той час, коли я ще брав участь в роботах Ради, наприклад, до мого від’їзду в Румунію. Знаю, що реферував я справу призначення пенсії письменникові Ів. Нечуєві-Левицькому та Л. М. Драгомановій. Не мав я, мабуть, щастя чи «легкої руки», бо Ів. Нечуй-Левицький умер щось дуже скоро після того, а Л. М. Драгоманова також умерла незабаром (літом того ж року).
В короткому часі після приходу німців у Центральній Раді довелось, одначе, зайнятись деякими справами, що виникли на ґрунті втручання німців у внутрішні справи УНР. Приводом до цього послужив такий факт: десь близько Києва німці арештували кількох селян (за якусь провину – не пам’ятаю) і віддали їх під свій військовий суд. Говорили, пригадую собі, що взагалі судили й винесли суворий вирок зовсім невинним людям. Чи було правдою, що селяни були винні, чи навпаки – все одно це були українські громадяни, які не підлягали юрисдикції німецького військового суду. Справа була принципового характеру з погляду нашого – українського. Інакше, звичайно, ставились до цього представники національних меншостей у Центральній Раді, – власне, представники російської меншості. Вони той факт використовували, розуміється, не для оборони українського суверенітету, а для скандалізування Ради і компрометації політики в очах широких верств населення. Цілком очевидним було, що члени Центральної Ради – українці мусіли б забрати ініціативу в цій справі в свої руки і не давати «козирів» своїм постійним антагоністам. Так, на жаль, не сталось і інтерпеляцію в цій справі внесли російські партії. Але й тут все ж таки українці не схаменулись вчасно і, не вирішуючи її на пленумі Ради, передали її до спеціaльно обраної комісії. Склад комісії був такий: чотири заступники українських партій (2 есери, 1 соціaл-демократ, 1 соціaліст-федераліст) і три заступники меншостей. На засіданні комісії з усією очевидністю вияснено було факт втручання німців у компетенцію української судової влади. Інтерпеляцію треба було, очевидно, прийняти.
Але тут утворилась доволі оригінальна констеляція: три представники меншостей обороняли принцип невтручання німців в українські справи, а три представники українських партій (есери і соціaлісти-федералісти) висловлювались за неприйняття інтерпеляції. Щодо соціaлістів-федералістів, то їхня лінія поведінки все була в такій самій мірі плутаною, як плутаними були промови одного їхнього речника в Центральній Раді, що кожну справу розглядав «з одного боку», «з другого боку», «з третього боку», а зрештою ні до яких висновків не приходив. Їхній представник у комісії і тут так само крутив на всі боки, не бажаючи, мабуть, з доручення своєї партії, допустити до того, щоб інтерпеляція була предметом обміркування на публічному засіданні Центральної Ради. Ту сам лінію вели й обидва заступники есерів. Вони робили це навіть значно більше примітивно, ніж соціaлісти-федералісти. Це були ті самі наші «спасителі», що прийшли нас рятувати своїм кабінетом на чолі з В. Голубовичем; ті самі, що для врятування української самостійностi . Були серед цих мудриків і такі, що затівали навіть скинути Центральну Раду та на її місце поставити Раду робітничих і селянських депутатів. Аж так далеко готові були йти перед приходом німців ці «державні мужі» для рятування української самостійностi, а тепер, після приходу німців, вони вже не хотіли допустити навіть обміркування інтерпеляції в справі порушення тієї ж таки самостійностi. Отже, при тій ситуації в комісії рішити справу мав голос заступника партії українських соціaл-демократів, яким був я. Подав я свій голос «за», чим викликав невдоволення всіх членів комісії – українців; інтерпеляція була прийнята, але думаю, що це мало лише значeння принципове, а не практичне, бо ми не мали змоги силою змусити німців шанувати не на словах, а на ділі суверенність УНР.
Якось під час засідання Ради в залі появились дві військові фігури: одна велика проста фігура в німецькім однострою, а друга невелика, вертлява, в австрійськім. Не знаю я точно, що це за пани були нашими гістьми, але, очевидно, були то заступники німецького й австрійського командування на Україні. Прийшли, без сумніву, подивитись, як виглядає український революційний парламент. З цієї нагоди речники різних фракцій виступали зі своїм декларативними промовами. Між іншим, говорив і заступник «Бунду» Рафес, який сказав перші слова звертання на трьох мовах (українській, російській і жидівській), а потім промовив по-жидівськи. Оба німці слухали його з виразом цікавостi до такої несподіваної оригінальностi, причім австрієць цілий час крутився на стільці і часто, нахиляючись до пруссака, щось йому шептав. Трудно, звичайно, сказати, яке вражeння справило на наших нежданих гостей оте засідання Ради, але не думаю, щоб дуже добре, бо навіть зовнішні умови тому не сприяли: засідання було не у великій залі, а в малій боковій; було тісно, неімпозантно. Промови виголошувані були експромтом, без підготовки, а тому були деякі із них бліді й малозмістовні.
Різні кола громадянства дуже неоднаково оцінювали факт появлення німецької армії на Україні. Однак загальний настрій був такий, що з приходом німців на Україні запанує відносний спокій. Отже, й українські, й неукраїнські громадсько-політичні кола почали роботу для скріплення своїх позицій в часі цього очікуваного спокою. Само собою розуміється, що провідні українські кола взялись негайно за організацію апарату державного управління.
Полагодити цю справу було нелегко вже навіть через брак відповідних людей, бо люди з державно-адміністративним досвідом були вороже настроєні супроти українських державницьких змагань, а певних людей з таким досвідом було обмаль. Наскільки тяжко було полагодити цю справу, бачив я вже з того, що два міністри УНР майже одночасно звернулись до мене з пропозиціями, які по своєму характеру були надто далекі одна до другої. Після ухвали Центральною Радою закону про Генеральний Суд (пізніше за гетьмана його переіменовано було за російським зразком на Сенат) тодішній міністр юстиції М. С. Ткаченко просив мене дати свою згоду на те, щоб виставлено було мою кандидатуру в члени Генерального Суду. Хоч по закону Центральної Ради членами Генерального Суду, подібно як і російського Сенату, могли бути особи з університетською освітою не тільки юридичною; хоч М. С. Ткаченко переконував мене, що для користi самої справи не мусять бути всі члени Генерального Суду обов’язково правниками, але я ухилився від честi бути українським «сенатором» і не дав своєї згоди на виставлення моєї кандидатури. Тільки що закінчив я свою розмову з одним міністром і вийшов до кулуарів Центральної Ради, як мене спинив другий міністр О. Жуківський і став просити згодитись прийняти відповідальний пост Київського губерніального коменданта. Мусів одхилити і цю пропозицію. Та на цьому не кінчилось.
Десь так на кінці березня під час засідання Центральної Ради в тій самій боковій залі, де відвідали нас представники німецького й австрійського командування, наблизився до мене тодішній кермуючий Міністерством закордонних справ М. Любинський і почав шептати, що має до мене важну справу, про яку мусимо негайно поговорити. Відійшли в куток, і він почав її викладати. Все звелось до того, що ми мусимо нав’язати дипломатичні зносини з нашою сусідкою Румунією, що міністерство рішило вислати туди посольство і що він пропонує мені пост посла УНР в Румунії. Без довгого надумування над цією пропозицією М. Любинського я відмовився її прийняти, не почуваючи себе в силі взятись за таку важну й відповідальну працю. Декілька разів повторював М. Любинський свою пропозицію, але я те все відхиляв, висуваючи все той самий щойно наведений мотив моєї відмови.
Після того молодий віком керуючий міністерством пішов до стола президії Ради і про щось говорив пошепки з головою Центральної Ради, старим професором М. Грушевським. Очевидним було, що наша розмова відбувалась з відома, а може, й на бажання М. С. Грушевського. Це стало для мене зовсім ясним, коли я побачив, що вони обидва знов направляються до мене. Почав уже мене переконувати сам М. С. Грушевський. Я все-таки не давав згоди. Видно, що йому це було неприємно, бо він якось хвилювався і все домагався моєї згоди.
«Згодіться, Миколо Михайловичу, згодіться. Треба їхати… Не сміємо відмовлятись від повнення своїх обов’язків… А як же. Я вже давно до Вас приглядаюсь. Ви добре поведете… повірте мені старому». Прекрасно я знав, що випробуваний діяч М. С. Грушевський не став би так настоювати на моїй згоді, не «приглянувшись» попереду і не розрахувавши. Значиться, були в нього якісь причини добуватись моєї згоди. Подумав, що, може, й справді є потреба, щоб якраз я їхав до Румунії; а коли така потреба дійсно є, то я не смію розуміється, відмовлятись. Я вже внутрішньо схилявся до того, щоб дати згоду. М. С. Грушевський продовжував мене умовляти; при тому він змінив тон голосу на ласкавий і по-батьківськи гладив мене рукою по плечі. Я не встояв і дав згоду їхати послом УНР до Румунії.
Перед своїм від’їздом мав я три побачення, кожне з яких для мене, з різних мотивів, мало великий інтерес. Насамперед відвідав мене мій земляк з нашого села Василь О-ач. Був він давнього козачого роду, який зрештою настільки збіднів, що сам В. О-ач мусів покинути вже сільське господарство й служив тоді у Києві на залізниці. Він був один із тих, що ще 1903 р. приступив до заложеної мною організації РУП. Здавалось, що теперішнє його становище пролетаря мусіло б сприяти його розвиткові в напрямі засвоєння більш радикальних поглядів, ніж було перед 15 роками. Однак із бесіди з ним я побачив, що це не було так.
Навпаки, в ньому помітно було, з одного боку, значно більш високу національну свідомість, але разом з тим став він більше консервативним. Було б, здається, правильним сказати, що він став українським націоналістом-державником. Він запевняв мене, що дотеперішні методи державного будівництва рішуче непридатні і що треба, щоб влада, була більш твердою й рішучою. «Кажу Вам, – заявляв він, – треба кийком орудувати, бо не буде в нас ладу». Хоч і не згоджувався я з цією його тезою, але не легковажив і тієї його рішучої заяви, бо це ж був «голос землі», якого ігнорувати не можна, хоч би він навіть звучав не так, як би хотілось.
Потім прийшов до мене мій товариш і приятель ще з колегії П. Галагана, тоді вже учитель київської гімназії Л. Лещенко. Я з радістю його привітав, вигукнувши: «А… це ти, Лещенко! Доброго здоров’я!» Але він відразу зауважив: «Я не «Лещенко», а «Лящонак» – «Як так?» – питаю. – «Я бєларус», – каже він; через це, мовляв, і прізвище його мусить звучати відповідно до законів білоруської мови. Ще в колегії звали ми його по-товариськи «Мазуром». Тепер пояснив він мені, що він і не українець , і не «мазур», а правдивий білорус. Дійсно, говорив він білоруською мовою і брав участь в роботі білоруської «Громади», яка збиралась, як я собі пригадав, на свої «пагалюнки» у помешканні Центральної Ради. Якось навіть не вірилось, що цю далеку від політики людину, математика й філософа, так глибоко могла захопити справа визвольної боротьби його бідолашного білоруського народу. Щиро привітав його на новому шляхy й побажав йому та його справі найбільших успіхів.
Нарешті відвідав мене дома мій бувший командант полку полк. П. Х-ін, який прочув якось про моє призначення до Румунії. Він прийшов заявити своє становище супроти України та просити рекомендації. Казав мені: «Служили когда-то вместе в полку с Вами. Сплоховал Никола-угодник… не помог… войну проиграли. Послужим теперь Украине. Беда вот только, говорить по-украински немножко слабовато… но я же, знаете, не русский ведь в сущности, а скорее белорус… из Минской губернии. Служил все время на Украине, хочу и тепер ей послужить… не откажите в рекомендации. . Отже, і полковник Х-лін перестав себе вважати за «русского». Як би там не було, але це було симптоматичним. Я особисто не мав змоги щось для нього зробити, бо за годину мав бути вже на потязі.
* Zu spat (нім.) – Занадто пізно. – Ред.
** В часі німецької окупації тестя застрілено з рушниці через вікно у його маєтку, куди він поїхав був з Києва.
*** A la guerre comme a la guerre (фр.) – На війні, як на війні. – Ред.
**** П. Христюк, бувший міністр першого кабінету Голубовича, у своїй книжці («Замітки і матеріали до історії української революції». Том II., стор. 26) пише, що той кабінет «ухвалив приступити до організації рад робітничих і селянських депутатів, як органів влади на місцях». Для вироблення відповідного закону вибрано було навіть комісію із трьох «соломонів-премудрих»: міністра Григоріїва, Любченка і Лимаря. Вся трiйця тоді була с.-р.; Любченко скоро перейшов до большевиків; здається, і Лимар тепер у них, а Григоріїв ще поки що… пише.
***** Полковник Х-ін був потім призначений чернігівським командантом. За часів гетьмана був командантом полку. Під час повстання проти гетьмана його вбито у Прилуці.
